КАФЕДРА «ТЕХНОЛОГІЯ МАТЕРІАЛІВ» була організована 1930 року, одночасно із заснуванням ОІІВТ. Першим завідувачем кафедри впродовж 1930–1939 років був відомий вчений і талановитий педагог, професор Володимир Олександрович Анічков, наукові праці якого були присвячені дослідженням надійності й довговічності суднових машин і механізмів. Підготовлений ним підручник «Суднові парові машини» витримав чотири видання. У 1939 році В. О. Анічкова було переведено на роботу до Науково-дослідного інституту в Ленінграді.

Згодом рішенням Міністерства морського флоту СРСР його ім’ям було названо навчально-виробниче судно «Профессор Аничков». Судно було спущено на воду 30 вересня 1970 року, а побудовано 22 квітня 1971 року. Мало прописку в Одеському порту та належало Одеському вищому інженерному морському училищу. У лютому 2000 року судно було списане. Команда судна «Професор Анічков» за майже тридцять років його існування зробила значний внесок у підготовку тисяч кваліфікованих працівників водного транспорту.

У перші роки створення кафедри було виконано дослідження щодо втоми матеріалів, запропоновано нові методи покращення технологічних процесів обробки деталей, створено один з перших в країні «Атлас структур сталей для Регистра СССР». Пізніше проводилося вивчення граничного тертя, корозійної стійкості металів, гальванічних покриттів, причин аварії деталей суднових машин і механізмів, що мало немаловажне значення для практики судноремонту та покращення роботи морського флоту.

У період від 1939 до 1948 років кафедрою керував Леонід Володимирович Єлін (1911–1957). Він народився 1911 року в Одесі. У 1926–1928 роках навчався в електротехнічній школі, де отримав кваліфікацію електромонтера 5-го розряду. У 1928−1930 роках був студентом судномеханічного факультету Одеського політехнічного інституту, а продовж 1930–1933 років – студент технологічного факультету ОІІВТ. Навчання поєднував з роботою на виробництві: у 1928–1932 роках – робітник, а у 1932−1934 роках – моторист Одеського судноремонтного заводу імені А. Марті. Згодом працював інженером-механіком на заводі імені Комінтерну в Херсоні, інженером-конструктором та майстром механічного цеху судноремонтного заводу імені А. Марті. У 1934–1939 роках навчався в аспірантурі ОІІВТ. Із закінченням якої 1939 року захистив кандидатську дисертацію, отримав звання доцента та був залишений при інституті на посаді завідувача кафедрою «Технологія металів».

Довоєнна тематика наукових досліджень кафедри може бути відстежена за працями Л. В. Єліна зі співробітниками, опублікованими в 1939–1941 роках: антифрикційні властивості бабіту Б-16; лігнофоль і лігностон, як замінники американського бакаута; антифрикційні властивості металів в умовах граничного змащення; машини для випробування матеріалів на знос; вплив технологічних чинників на втому металів; корозія чавуну в морській воді; доменне природньолеговане лиття та інші.

У 1941 році з початком Великої Вітчизняної війни разом з інститутом кафедру було евакуйовано до Ростова-на-Дону, згодом до Самарканду, а ще пізніше до Астрахані. У роки війни колектив кафедри зумів повністю зберегти основне лабораторне обладнання, продовжував розробки, що відповідали потребам військового часу. У 1941–1943 роках Л. В. Єліна за плідну роботу та допомогу виробництву під час війни Указом Народного комісаріату Морського флоту СРСР та Союзу працівників вищої школи було нагороджено грамотами і подяками.

Відразу після визволення Одеси 10 квітня 1944 року кафедра разом з іншими структурними підрозділами ОІІВТ була повернена з евакуації у рідне місто. З поверненням кафедри до Одеси в її структурі було створено нові лабораторії: обробки металів, різання, пластмас, механічних випробувань. Обладнана лабораторія фізичних методів дослідження матеріалів, знову створені навчальні майстерні. Послідовно проводяться науково-дослідні роботи. Так, в ці роки колективом кафедри були виконані дослідження по втомі матеріалів, при цьому вирішувалися найактуальніші питання виробництва, запропоновані нові методи поліпшення технологічних процесів обробки деталей, створений один з перших в країні «Атлас структур сталей для Регістра СРСР». Пізніше велося вивчення граничного тертя, корозійної стійкості металів, гальванічних покриттів, причин аварій деталей суднових машин і механізмів, що мало неабияке значення для практики судноремонту та поліпшення роботи морського флоту.

Тематика кафедри після повернення з евакуації: механізація очищення корпусів морських суден; заходи щодо підвищення стійкості деталей суден зносу і корозії; корозія сталі в гідротехнічних спорудах; гідропіскострумне очищення суден; хіміко-термічна поверхнева обробка для підвищення зносостійкості і стійкості матеріалів; підвищення стійкості суднових деталей механічною обробкою; пористе хромування деталей; поверхнево-активні добавки та притиральні мастила та ін.

У 1946 році Л. В. Єліна було нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». У 1948 році Л. В. Єліна було прикомандировано зі збереженням основного окладу до докторантури Інституту машинознавства Академії наук СРСР, де він знаходився до травня 1950 року, коли повернувся до ОІІМФ на посаду доцента кафедри «Технологія матеріалів». У 1950 році Л. В. Єлін захистив докторську дисертацію. Наступного 1951 року його було репресовано. Через п’ять років його було реабілітовано. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1956 року про зняття судимості та поновлення у правах Л. В. Єліна було звільнено з місця відбування покарання. У жовтні 1956 року Управлінням навчальних закладів Міністерства морського флоту СРСР його було направлено на роботу в ОІІМФ на посаду доцента кафедри «Технологія матеріалів», де пропрацював до 13 вересня 1957 року, коли його було виключено зі списків штату кафедри у зв’язку зі смертю.

У період від 1948 до 1970 років завідувачем кафедри «Технологія матеріалів» був Сергій Олександрович Іванов (1908–1970). С. О. Іванов народився 1908 року в Гомелі (Російська імперія, нині Республіка Білорусь). У 1925 році вступив до Гомельського політехнікуму шляхів сполучення СРСР, після закінчення якого 1930 року його було направлено на Омську залізницю, де він по черзі займав посади помічника машиніста, машиніста та інженера групи електромеханічного обладнання у Барнаулі. У 1930–1931 роках

С. О. Іванов служив у Робітничо-селянській Червоній армії молодшим військовим техніком з озброєння. У 1931 році працював виконавцем робіт з монтажу на Горьківській гідроелектростанції, після чого 1932 року його було переведено на будівництво Одеської теплоелектроцентралі, а згодом завідувачем технічним відділом Одеського штампувального заводу. Через рік його було призначено технічним керівником того ж заводу. У 1934 році С. О. Іванов зайняв посаду головного механіка Одеського хімічного заводу, де пропрацював до 1935 року, коли звільнився за станом здоров’я. У травні 1935 року він приступив до роботи старшим конструктором на Київському електровагоноремонтному заводі імені Січневого повстання, а згодом перейшов в Український науково-дослідний інститут холодильної промисловості на посаду конструктора, потім наукового співробітника, де пропрацював до квітня 1941 року. У 1938 році він вступив до екстернату ОІІВТ за фахом «Суднові силові установки», який закінчив 1941 року. У період від квітня 1941 до грудня 1945 років служив у лавах Робітничо-селянської Червоної армії, де послідовно обіймав посади: помічника начальника артилерійського постачання дивізії, начальника цеху та головного інженера автомайстерень Військово-повітряних сил. Нагороджений медалями «За оборону Сталінграда» і «За Перемогу над Німеччиною», значком «Почесному працівникові морського флоту».

У січні 1946 року С. О. Іванов посів в ОІІМФ посаду старшого лаборанта кафедри «Технологія матеріалів». У травні 1946 року його було зараховано науковим співробітником Науково-дослідного сектору ОІІМФ, а 1 вересня 1946 року прийнято на посаду асистента кафедри «Технологія матеріалів» за сумісництвом. З 12 листопада 1946 року він посів посаду штатного асистента тієї ж кафедри. У 1947 році його було призначено завідувачем Науково-дослідного сектору ОІІМФ. 6 лютого 1948 року С. О. Іванов захистив кандидатську дисертацію, вже 15 серпня того ж року його було призначено виконуючим обов’язки завідувача кафедри «Технологія матеріалів», а 23 жовтня того ж року затверджено доцентом кафедри «Технологія матеріалів». 3 лютого 1956 року С. О. Іванова було затверджено на посаді завідувача кафедрою «Технологія матеріалів», яку очолював до 1970 року. У 1962 році його було затверджено на посаді виконуючого обов’язки професора кафедри «Технологія матеріалів». С. О. Іванов опублікував понад 40 наукових робіт, зокрема 2 монографії, 2 свідоцтва на винахід. Під керівництвом С. О. Іванова співробітники кафедри «Технологія матеріалів» активізували науково-дослідну роботу. У 1950 році С. О. Іванов опублікував монографію. Колективом викладачів і

навчально-допоміжного персоналу були створені нові навчальні й наукові лабораторії, оснащені на той час сучасним обладнанням, виконувались науково-дослідні роботи для флоту і підприємств портів і судноремонтних заводів.

У період 1971–1972 років тимчасово обов’язки завідувача кафедри «Технологія матеріалів» виконував кандидат технічних наук, доцент Дмитро Дмитрович Беньковський. Він народився 1912 року в селі Гриновець-Ліс Хмельницької області. У 1934 році вступив до ОІІВТ на судномеханічний факультет. У 1940 році закінчив інститут за спеціальністю інженер-механік та був направлений на роботу на Північний судноремонтно-суднобудівний завод «Червона кузня», де працював до 1946 року на різних посадах: технолог технічного відділу, заступник начальника цеху та головний технолог. У 1946 році повернувся до Одеси та вступив до аспірантури при ОІІМФ на кафедрі «Судноремонт і технологія суднобудування». Після закінчення курсу навчання в аспірантурі в жовтні 1949 року зайняв посаду асистента. У 1950 році він захистив кандидатську дисертацію, а 1951 року його було затверджено в званні доцента кафедри. За часів керівництва кафедрою Д. Д. Беньковським її співробітники проводили роботи щодо вивчення граничного тертя, корозійної стійкості металів, нових гальванічних покриттів. Співробітники кафедри брали участь у проведенні експертиз щодо вивчення причин аварій окремих деталей суднових машин і механізмів, що мало велике значення для практики судноремонту та

технічної експлуатації морського флоту. Д. Д. Беньковський нагороджений медалями «За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни» і «За оборону Північного Заполяр’я», а також значком «Почесному працівникові морського флоту». Д. Д. Беньковський опублікував понад 30 наукових праць.

У період від 1972 до 1985 років кафедрою «Технологія матеріалів» завідував Олександр Іванович Нікіфоров, який народився 1929 року в Первомайську (Миколаївська область). У 1944 році вступив в Одеську артилерійську спецшколу, яку закінчив 1947 року. О. І. Нікіфоров був учасником Великої Вітчизняної війни. У 1947–1952 роках навчався в Одеському політехнічному інституті за спеціальністю «Технологія машинобудування». У період 1952–1956 років працював майстром та технологом механічного цеху Одеського судноремонтного заводу № 1. У 1956–1959 роках проходив навчання в аспірантурі кафедри судноремонту ОІІМФ, а в 1959–1969 роках у різні часи працював асистентом, молодшим науковим співробітником Науково-дослідного сектору, згодом старшим викладачем кафедри «Організація технології суднобудування і судноремонту» ОІІМФ.

У 1968 році О. І. Нікіфоров захистив кандидатську дисертацію, 1969 року його було затверджено на посаді доцента кафедри судноремонту, а 1970 року – присуджено вчене звання доцента. 1 вересня 1972 року його було призначено завідувачем кафедрою «Технологія матеріалів», обов’язки якого він виконував до 1 жовтня 1985 року. У подальшому від 1985 до 2000 років О. І. Нікіфоров продовжував працювати доцентом кафедри «Технологія матеріалів». Очолюваний ним колектив кафедри підготував понад 10 методичних посібників, опублікував понад 20 наукових праць. У цей період співробітники кафедри розробляли методики і пристрої для випробування пар тертя «поршневі кільця-канавка», велися дослідження антифрикційних матеріалів і мастил, дослідження матеріалів дейдвудних підшипників. Розроблялися заходи щодо застосування нових полімерних матеріалів для корозійного захисту та зниження металоємності суднових деталей тощо.

З 1985 року до теперішнього часу кафедрою керує «Заслужений працівник народної освіти України», професор, кандидат технічних наук Олег Іванович Стальніченко – випускник судномеханічного факультету ОІІМФ. О. І. Стальніченко народився 20 березня 1939 року в селі Д. Кунірова Миколаївського району Одеської області. Після закінчення середньої школи 1956 року вступив на судномеханічний факультет ОІІМФ. Ще під час навчання 1959 року почав працювати на кафедрі судноремонту та кафедрі термодинаміки і загальної теплотехніки на посадах препаратора, старшого препаратора, лаборанта та майстра науково-дослідної лабораторії холодильної техніки. Після закінчення інституту О. І. Стальніченко декілька років працював на різних посадах, зокрема на викладацькій та комсомольській роботі. Спочатку він працював викладачем Одеського морехідного училища технічного флоту, а 1966 року його було обрано першим секретарем Жовтневого райкому комсомолу Одеси, згодом 1969 року обрано першим секретарем Одеського міського комітету комсомолу. Також обирався депутатом Жовтневої райради та депутатом Одеської міської ради народних депутатів. У лютому 1974 року, після закінчення аспірантури в Одеському політехнічному інституту, О. І. Стальніченка було направлено на роботу до ОІІМФ на кафедру «Автоматика і обчислювальна техніка», де впродовж восьми років працював на посадах викладача, старшого викладача і доцента. На цій кафедрі під науковим керівництвом професора І. Д. Конопльова підготував кандидатську дисертацію, яку захистив 1975 року. У 1980 році О. І. Стальніченку було присвоєно вчене звання доцента. З 1982 року його науково-педагогічна діяльність проходила на кафедрі технології матеріалів ОІІМФ, яку він очолив 1985 року. У 1990 році Державним комітетом народної освіти СРСР йому було присвоєно вчене звання професора.

У 1978 р. О. І. Стальніченка було обрано секретарем партійного комітету інституту, який він очолював впродовж п’яти років. У 1983 році його було призначено проректором з міжнародних відносин ОІІМФ. За його ініціативи розширилося співробітництво з морськими організаціями та вищими навчальними закладами Республіки Куба і Китайської Народної Республіки. У цих країнах він читав лекції випускникам морських навчальних закладів і виробничникам. У цей період значно активізувалася науково-дослідна робота на кафедрі в рамках наукового напряму з розробки нових технологій та обладнання для відновлення і зміцнення деталей суднових механізмів і пристроїв.

Протягом 18 років починаючи з 1989 року О. І. Стальніченко працював проректором з наукової роботи ОІІМФ – ОДМУ – ОНМУ. У 2002 році на базі Науково-дослідного відділу ОНМУ за його ініціативи було організовано Інститут фундаментальних і прикладних досліджень, директором якого він був до 2007 року. У 1998–1999 роках О. І. Стальніченко короткочасно працював в Києві на посаді радника голови рахункової палати Верховної Ради України. У цей період він не поривав зв’язки з університетом, продовжував завідувати кафедрою технології матеріалів та активно займався процесом надання нашому університету статусу національного.

Професор О. І. Стальніченко опублікував понад 160 наукових і навчально-методичних праць, зокрема 7 монографій, 2 підручника з матеріалознавства і технології матеріалів та 13 навчальних посібників. Він отримав 12 авторських свідоцтв на винаходи і патентів. О. І. Стальніченко успішно поєднує з педагогічною і науковою діяльністю громадську й організаційну роботу. З 2003 року до теперішнього часу він є президентом асоціації «Морські стивідори України», а з 2019 року – член президії створеної Морської палати України.

За успіхи в науковій роботі та підготовку висококваліфікованих фахівців для морського флоту О. І. Стальніченка 1980 року було нагороджено Міністром морського флоту СРСР знаком «Почесний працівник морського флоту СРСР». У 1987 році нагороджено медаллю «Ветеран праці». У 1998 році указом Президента України йому було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України». Також О. І. Стальніченка було нагороджено Кабінетом Міністрів України – 2001 року «Почесною грамотою», а 2005 року йому була оголошена «Подяка».

У 2019 році О. І. Стальніченко був нагороджений дипломом та став лауреатом конкурсу «Люди справи» пам’яті Б. Ф. Дерев’янка за результатами 2018 року, а також нагороджений дипломом переможця конкурсу за кращу наукову роботу Транспортної академії України в номінації «Монографія».

Багаторічний досвід на різних керівних посадах сприяв О. І. Стальніченку отримати дозвіл на відновлення домової церкви колишнього Одеського інституту шляхетних дівчат, яка була ліквідована більшовиками 1920 року. За цю добру і шляхетну справу 2002 року його було нагороджено Українською Православною Церквою орденом Преподобного Іллі Муромця.